Поверховий огляд глибинного занурення в коричневу ночі.

 В нашій країні майже не чули про Аньє Десарт (Agnès Desarthe) – франкомовну авторку, письмо якої вражає своєю різноплановістю. Приправлене тонкою і ніжною феміністичною рукою, воно залишає в душі присмаки легкої задуми, змінної грайливості гумору, тонкої елегійної туги та несподіваної сутнісної стійкості. 

Поціновувачі якісної сучасної зарубіжної прози могли читати її «З’їж мене» («Mangez–moi», 2006), яка вийшла російськомовним (на жаль) перекладом у 2008 році. Якщо ця книга біль імпонує дамам, то нова робота пані Десарт захопить значно ширше коло читачів.

«Dans la nuit brune» (2010), що українською звучатиме «В коричневу ніч» – роман багатогранний, і перш за все в плані гри з гранями  людської особистості, пам’яті, свідомості. Він як призма, крізь яку просотуються і заломлюються промені світла, що в свою чергу розпадаються тонкими смужками кольорів архаїчних думок, містичних спогадів, утаємничених інтенцій, чуттєвих фантасмагорій та еротичних настроїв. Гра світлотіні, філософської прози та міфологічної поезії, огортає вас легкою прозорою димкою саморефлексії головного героя, що розтікається від коливань дерев, за якими ховається істинна сутність. 

Ця книга – це «Одіссея», перенесена в простір океану лісу, герой якої, Жером, намагається, балансуючи між архетипними дихотоміями Еросу і Танатосу, віднайти свою закодовану ідентичність, розкрити таємницю свого походження. Він існує в індиферентному стані душевного наркозу і точкою включення стає раптова загибель коханого його доньки Маріни. Біль, відчай, що відчуває вона, стає для нього тим розрядом, який пропускають крізь серце померлого клінічною смертю в операційних палатах. Відлік дестабілізації починає розкривати його таємниці. На маргінесах подорожі до витоків історії свого походження, Жерома пересікають три персонажі, які чомусь викликають асоціації на тему трьох різдвяних духів Діккенса: Розі – подруга Марини, що намагається розрадити теперішнє, Александр – відставний комісар, що відкриває Жирому вихід в минуле про його прийомних батьків, та Вільно – доволі ексцентрична шотландка, за якою  залишається роль духа майбутнього Різдва. Основи тексту сплутуються легко, як тонкі нитки, кінець яких прив’язаний до котушок історії Франції періоду Другої Світової. Ця книга викликає бажання вплутатися у витончену естетику цих елегантно розташованих спонтанних сплетінь. Хоча цей процес не легкий, та він дає наснагу для опору болі, страху і вібрує надією.